Вівторок, 19.09.2017, 15:39
Приветствую Вас Гість | RSS
 
                          
 

Меню сайту

 
Опитування
Ви були закордоном?
Всего ответов: 691

  Ми родом з Болохівської землі

Земля наша у далекому XIIст. називалась Болохівською, і жили на ній сміливі й працелюбні люди. Збудували вони чимало добре укріплених міст. Пошуки відповіді на запитання: «Якими були ці міста?» породили т.зв. «болохівську проблему», з її іскрометною, захоплюючою легендою про князівства на порубіжжі Галицько-Волинської та Київської земель. Осередком досліджень Болохівщини стала Старокостянтинівщина, яка в минулому була центром тих князівств. Саме на наш край і проектуються літописні міста Губин і Кобуд. Із XII ст. й досі вабить до себе загадковою назвою давнє Губинське городище. Супутній йому Кобуд береже свій вікопомний код у потужному прошарку історії Старого Костянтинова.

Багато з Болохівських міст на даний час ідентифіковано. Їхні давньоруські назви віднайшли своїх носіїв.

Загублений у часі Кобуд відроджується в образі Старокостянтинова. Зусиллями міської Ради і доцента інституту археології НАН України Л. І.Виногродської останніх років у місті тривають безперервні розкопки - пошук втрачених сторінок до острозької доби міста.

Дослідження городища подарувало археологам безліч цікавих доказів існування поселення міського типу XIІ ст. на території нинішнього Старого Костянтинова. В основі культурного шару XII ст. віднайдені обвуглені дерев'яні рештки жител, оборонних споруд, що згоріли в 1242-1257 рр. і являли собою комплекс колись неприступного для ворога міста.

Окрему сторінку у кобудському каталозі становлять уламки жіночих скляних браслетів XII ст., залишки керамічних виробів різної величини, різних форми і призначення, але стиль їх був болохівський. Представлені також речові докази із чорного металу: вироби військового призначення, господарські речі, що найяскравіше засвідчують невипадковість віднайдення в розкопах уламків зброї. Поєднання таких різних речей доводить, що військові люди жили поряд із цивільним населенням. Таке було можливим того часу в місті, а не в селі. І таке місто обов'язково було фортецею. І це був Кобуд.

Результат розкопок у поєднанні з літописни­ми матеріалами доводить, що Старокостянтинів є спадкоємцем руського болохівського міста Кобуда.

Губиться в далині століть образ літописного міста. Відродити точні обриси Кобуда вже не­можливо - усі культурні шари в місті зруйновані. Проте поряд існує унікальне городище Губин, яке досліджується вже більше 10 років. Губин і Кобуд були містами-побратимами, розвивались ідентич­но, обидва належали до Болохівських князівств, а тому історичні ритми в них були однаковими.

Губин, як історико-археологічна лабораторія дає матеріал, що його можна проектувати на Кобуд-Старокостянтинів. Тим більше, що анало­гічні факти досліджено і в Старокостянтинові. Добуті в Губині й Кобуді висновки про їхнє давньоруське існування розкривають «болохівську проблему».

Існування Болохівшини не викликає жодних сумнівів, її історія має продовження. Болохівські міста з їхніми традиціями, духовністю й волелюбним населенням дійшли до нашого часу в нових назвах і формах. А ми, пізнаючи себе, шукаємо коріння в далекому минулому і знахо­димо його в тихих вуличках Старого Костянтинова, де й досі живе сонячний код Кобуда...


Літа 1150 «... приде Ізяславу весть иже Владимир перешел Болохово идет мимо Мукарев к Володареву».

Отак уперше літописець вводить до історичної пам'яті України поняття «Болохівщина». І так буде аж до 1258 року, коли останній скупий спогад покриє мороком таємничості історичне минуле землі моїх предків. І доведеться нам шукати свою ідентичність у XIIстолітті, відгранюючи дорогий алмаз - той самий ніби ненароком зронений літописцем спогад про землю, доленосну в історії України.

Болохівська земля - унікальне явище в історії України. Вона існувала в ХІІ-ХІІІ ст., займала територію у верхів'ях Південного Бугу, басейну річок Горині, Случа, Тетерева, межувала з Галицько-Волинським та Київським князівствами і являла собою федерацію феодальних князівств. Площею сягала території Бельгії чи Нідерландів, а за формою була схожа на еліпс.

Коли галицьке військо Володимира йшло на Київ, щоб допомогти Юрію Долгорукому в його боротьбі з Ізяславом, князем київським, по дорозі вступило на Болохівщину. Була січа чи ні? Адже важливо було нейтралізувати болохівців, щоб вони не підтримали Ізяслава. Бо їхня участь у тих подіях могла б змінити їх хід. Як це й сталось...


Літа 1151. Іде галицька рать на допомогу Юрію Долгорукому до Болохівського міста Божськ, а по дорозі дізнається, що Ізяслав київський із союзниками з участю болохівців розбив військо Юрія Володимировича, що...

Пеклом прокотилося чуже військо Болохівським краєм. Скільки сіл палало, крові пролилось... Скільки вдів і сиріт лишилось... наступні 80 років наші предки будуть гоїти рани землі своєї, кувати міць меча й гострити вістря списа. Війна була долею тогочасної України.

У 1150 році Літопис згадує пишну землю з містами, що вабили до себе око київських та галицьких князів - тогочасних правителів України.

Невеликими були володіння цих сміливих і працелюбних людей, і славились вони своєю могутністю й незалежністю. Не; піддавались болохівці нікому - ні Київському князівству, ні Галицькому, хоч і межували з обома. Зуміли вони в умовах постійних князівських чвар збудувати стільки міст: Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Божеський, Дядьків...


Літа 1231 «…бе бо с королевичем Олександр и Глеб Зеремеевич чьіе князи болоховьсции и оугорь множество…»

Літописець мовить про війну угорців, що заручились підтримкою болохівців проти молодого, Данила Галицького, який за основу державної політики взяв об'єднання усіх руських- земель під своєю рукою. Та чи хотіла цього Болохівщина, що була споконвічною українською землею?

Міста болохівські обов'язково будувалися на берегах річок, були укріплені унікальними фортифікаційними спорудами й неприступними валами, що складались із дерев'яних клітей. А ще глибокими ровами: у випадках військової потреби їх заповнювали водою. Будинки в містах зводили у два поверхи. Забудова міст була лінійною.

...Не увінчалась успіхом військова кампанія 1231 року. Може тому, що кожен з її учасників мав свою мету. Болохівці не прагли завоювати, а лише надійно обороняти рідні кордони. Їм було що втрачати – власну незалежність, непорушність кордонів, що означали для них саме життя. Бо їх втрата дорівнювала історичній смерті - забуттю.

Літа 1235 «придоба галичане и все болоховьсции князи с ними. ...И побежении бьіша замани бьіша и приведоша во Владимир ко князю Данилови».

Це вже не з угорцями, а з галицькими боярами до Кам'янця-Подільського прийшли болохівські ратники, очолювані своїми князями.

Болохівські князі були полонені. На жаль, літописець не каже, як у Володимирі гула земля, де в глибокому підземеллі стогнали від кривавих ран та душевного розпачу болохівські бранці.

Смертельна загроза нависла над усією землею; хто буде боронити рід болохівський?

Сполошилася вся Україна: болохівці в небезпеці. Вимагали князі і чернігівські, і київські не карати князів Болохівщини, зберегти життя правителям Губина, Божеська, Городця і ...Кобуда.


Літа 1236 «Нача посьілать Михаил и Ізяслав и грозячи: дай нашу братию, или пойдем на тя войною».

Війна, війна, війна...Знову кривава січа. Данило переможений. Болохівські князі повертаються додому. Тут і литаври, і гуслі, і молода княгиня з малолітніми діточками , і весь кобудський люд висипав на вали: вітають повернення князя-бранця. Відчиняються ворота - і він вступає в княже місто. Ще ослаблена, хитка його хода. А проте рідна земля вмить вигоїть рани. Тепер з нами князь - і нічого боятися нової ворожої навали.

І байдуже, як звали того кобудського князя. Головне - князі, або «братія» завжди були єдині. Жодного разу Літопис не називає осібно імені котрогось із князів, а все говорить про них «болоховци». Знали вони, що їхня сила в єдності. Були єдиними вони в часи перемог. Разом зустріли й загибель свою…


Літа 1241 «Ростислав собра князе Болоховьсции и остаток галичан и приде ко Бакоте».

Минуло п'ять літ із часу полону болохівських князів. Уже й рани загоїлись, але думка про те, що Данило Галицький прагне знищити незалежність землі, страхом виповнює душу. Де шукати рятунку? Загнані у безвихідь, болохівці роблять останній відчайдушний крок – укладають угоду з монголо-татарами, які, спаливши половину України , прийшли до Бакоти. Була це угода, а чи добровільне рабство розмірковувати нам. У болохівців же тоді часу на це не було. Не було й можливості - ворогів було багато і доводилось вибирати між сильним і сильнішим, між жорстоким і жорстокішим. Це нині історія може їх осуджувати чи виправдовувати, одягати їм лаврові вінці чи тернові вінки. А тоді...

Літа 1241 «Устромися на ня» Данило Галицький «грады их огневи предаст и гребля их раскопа»

Літописець називає гради в такому порядку, в якому їх палили воїни Данила Галицького: «Деревич, Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Божеський, Дядькив»

То була каральна експедиція князя в помсту і для залякування. Болохівці ж із винятковою стійкістю билися до останнього, щоб власні міста зберегти та рід свій захистити.

«Оставили бо их тата рове да им орють пшеницу и проса, Даниил большую вражду держа яко от татар большую надіжду имаху».

Домовившись годувати орду пшеницею і просом болохівці рятували власну землю - і це, звісно, руйнувало плани Данилові Галицькому, який мав із монголо-татарами власні домовленості і виступав перед ними як єдиний державний правитель Русі.

Відтак ще раз натякає нам Літопис, непокірними були болохівці. Дуже...

Вельми лаконічно змалював літописець образ болохівців незалежні, працьовиті, багаті, мужні, дружні - непокірні.

А тодішній жорстокий час не міг дозволити такої розкоші, як непокора – Данило Галицький це давно зрозумів.


Літа 1257 року «белобережи и чернятинцы все" болоховьции...» разом з Меджибожем і Болоховом..

Данило прийшов раптово. Міста горіли по черзі: спочатку Губин, потім Кобуд. Так їхня трагедія проглядається з Літопису. Передзвін бойових мечів, крики поранених і стогін полонених, а навколо вогонь, вогонь, вогонь - палало все, що болохівці надбали століттями. Це син Данила Галицького вів своє військо через Болохівщину. То була остання січа наших волелюбних предків. І остання згадка про Болохівську Русь.

Але Літопис замовк передчасно, бо згоріли лише міста. А їхні жителі, можливо, попереджені, завбачливо залишили свої помешкання на деякий час. Мета їх була благородніша, ніж звичайна оборона міста - важливо було зберегти сили, щоб у майбутньому повернутися й відродити державу. Це правда: історія невблаганно твердить, що не вистояли тоді наші предки у двобої із грізною силою, що держава з найменням Болохівщина зникла з історичної сцени, а її міста і фортеці втратили колишнє призначення. Але й досі у синьому клекоті вод весняного Случа чується гомінке «Ко-о-бу-у-д»… А на берегах ріки вирує нове життя у древньому місті з іншою назвою – Старокостянтинів. А значить, нічого не зникло, ніщо не пішло в небуття…

Історія Болохівської землі народилася 130 років тому, і відкрив її професор Київського університету М.П.Дашкевич, який на основі літописів і топонімічних даних зумів окреслити межі цієї землі, визначити її розміри. Багато води збігло відтоді, розкрито чимало таємниць і поволі до нас повертається наша прабатьківщина. Хоча, досліджуючи Болохівщину, історики нерідко зустрічались і з нерозумінням, і з забороною досліджувати, ба навіть із фальсифікацією минулого. Сьогодні говоримо вільно - прийшов час відкрити ще одну таємницю із Болохівської скрині.

Суть у тому, що археологи майже не знаходять у розкопах залишків людських поховань. Дивна річ - місто горіло, руйнувалось воїнами Данила, а трупів майже не виявлено. Напрошується думка про можливе залишення міськими жителями своїх домівок напередодні Данилового нападу -зібрали свої нехитрі пожитки й пішли світ за очі. Згодом вони повернуться - землі були привабливими, і домівки, хоч і обвуглені, а все ж чекали господарів. Але повернуться не всі.

Декотрі із болохівців залишаться в далеких диких степах, куди не сягала рука князя Данила Галицького. А, можливо, той степ був їм нечужим?

У 1147 році Літопис наводить факт перемоги Ізяслава київського над Юрієм Долгоруким при сприянні «волинських козаків». Хто ж вони - ці загадкові волинські козаки? Чи це не наші герої-предки проглядаються крізь віки? Відомий учений В.Голобуцький наводить ще одну теорію виникнення козацтва - болохівську. Авторство її він приписує тому ж М, П. Дашкевичу. Бо саме М. П. Дашкевич називав землі у верхів'ях Бугу, Случа й Тетерева, про які глухо згадується в літописах, колискою козацтва. Населення цього краю, на думку вченого, було чисто слов'янським. Болохівські князі вписані у Літопис власною кров'ю, яку пролили за незалежність, і, шукаючи підтримки у грізній боротьбі, добровільно піддавалися під владу татар, ставали «людьми татарськими».

Але й це не допомагало. Боротьба сильних світу цього загрожувала їм повним винищенням. І вони зрозуміли своє вище призначення - щоб не лише смертю хоробрих полягти за рідні домівки, а найперше - щоб дух волелюбства, незалежності пронести крізь лихоліття й утвердити на рідній землі.

Так виникла одна з теорій походження козацтва. Лише одна, проте - болохівська. Скупі літописні слова були недаремні: велика боротьба нашої малої Батьківщини мала високе призначення - вишколені в боях за рідний край болохівці, як ніхто інший, розуміли, що таке воля для України. їхні жертовні битви за цю волю - вони і в обвуглених рештках давньоруської фортеці, і в козацькому побратимському кличеві «Будьмо!» - і все це наша Батьківщина, наша святиня.

Минає час - та люди не минають. Крізь віки залишають вони свої образи, дух та обличчя епох - на вінцях глечиків і на тканих рушниках, у щедрих барвах дитячих сорочок-вишиванок чи мереживах кам'яної бруківки на вуличках древнього міста.

Вони живуть і в образі літописного міста Кобуд, і в давньому передзвоні болохівських бойових мечів, у зшитому із дивовижним смаком жіночому вбранні, у древній, як світ, дитячій колисанці з верболозу. Яким же був тоді Старий Костянтинів - великим чи малим, багатим і значним чи не дуже? Документ 1594 року стверджує, що серед 114 міст Волині це було дев'яте за значенням і величиною поселення міського типу, яке у своєму розвитку зробило величезний, як за середньовічними мірками, стрибок. Кількість мешканців на підставі подимного реєстру 1629 року становила 5915 чоловік. Місто населяли шляхтичі (27 домів), власники фільварків (76 домів), парканчики (88 домів). А ще слід додати по 60 татарських та єврейських будинків - у них жили люди, які здебільшого займалися торгівлею.

За свідченням древніх інвентарів установлено, що в період XV-XVI ст. наш край був найбагатший хлібом у цілій Україні - щорічний урожай його становив понад 170 тис. пудів.

Процвітали тваринництво, промисли - особливо гуральні, пасіки: статок пасічників становив 400 пнів, або вуликів. Особливим попитом; користувалась риба з Ікопоті й Случа - її продавали навіть у Польщу. Місто лежало на перехресті вигідних торгових шляхів зі Львова на Москву, з Києва на Польщу, воно завжди вабило до себе ремісників і купців, а довкола сформувався потужний господарський ключ, що обіймав 134 поселення.

Стиль життя у Старокостянтинові завжди був міським - про це свідчить перелік ремісничих занять у місті: різники, торговці, дударі, пекарі, "служники", власники "млинарських кругів", кожум'яки, кушніри. А будинки в місті зводили за чітким планом, за адресою, яку ніхто не смів порушити.

За доброю традицією у місті часто влаштовували великі святкові ярмарки - їх налічувалося до 5-8 на рік. Вони були надзвичайно багатолюдними - настільки, що князь вважав за необхідне щоразу присилати в місто хоругви піхоти для охорони порядку на ярмарках. Місто купувало сировину для подальшого продажу за межі краю та продукти харчування. Особливим попитом користувались шкіри, вовна, зерно, віск, велика рогата худоба, вівці, свині тощо. А щотижня і навіть щодня ключем били звичайні торговиці – причому задовго до часу купівлі Острозьким Колищенець.

Базар знаходився в центрі міста. До нього збігалися всі головні вулиці від трьох міських воріт. Навколо базару стояли кращі будинки міської знаті. Заможні верстви становили третину населення міста. У 1650 р. із 42 будинків навколо базару 12 були муровані. А поруч знаходилися головна церква міста, синагога й кам'яна ратуша з вежею Зигаровою, на якій був годинник.

Поряд із ремісниками й купцями в місті було чимало землевласників, чиї землі тогочасні документи називають фільварками. У 1630 році навколо міста сформувалось 89 таких міщанських фільварків, що мали поля, сіножаті, сади, ліси, ставки й повсякдень щедро живили місто усім необхідним. На північ від Костянтинова землі міських фільварків простягалися до Капустина і навіть до Шкарівки, а на півдні - до Жеребок...

Так в образі древнього Кобуда крізь пелену віків, крізь звивисті долі сотень поколінь до нас промовляє наше вітцівське коріння - наша Батьківщина. її образ, її дух - вони звідти, з глибин древніх віків. І стиль життя - також звідти.

До нас дійшли елементи стилю одягу, розваг, рецепти кухні з побуту наших середньовічних городян. За уявою художника І. Гончара, чоловіча половина міста носила світле вовняне вбрання, а жінки - різнокольорове. Причому – одяг був не селянським. І взагалі - кожна верства населення мала особливий стрій одягу і за тогочасної суворої ієрархії порушення вимог щодо одягу чи норм поведінки означала виклик громаді. А на таке мало хто був здатен. У місті часто відбувались бенкети, приїздили шановні гості, тож городяни Старокостянтинова у цьому також вбачали й усвідомлювали особливі роль і значення свого міста - вельми гордилися ним і повсякчас творили тип новітнього міщанина з його побутом, стилем життя, традиціями...

Старокостянтинів
Туристичними стежками краю
(03854) 3 - 31 - 65
www.ksdua.com

Календар
«  Вересень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930
    
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Copyright Dantour © 2017 |